Багато моїх знайомих часто кажуть, що я маю радіти тому, що навчаюсь у школі, де учні мають право вибирати те, що їм робити та говорити. Однак нещодавно, я задумалась та зрозуміла, що насправді це далеко не так. Тож про свободу слова у стінах школи: вона справді є чи це лише так здається?
Минулого року я брала участь у міському конкурсі з правознавства «Омбудсмен». Ми з командою зайняли призове місце, тож в цьому році нас попросили знову підготувати проект на цей конкурс. Ми довго думали та зупинились на темі «Свобода слова та вибору у стінах моєї гімназії». Мені завжди здавалось, що вона є. Однак лише зараз, в 11 класі, я почала дійсно розуміти, що вона є дуже поверхневою, а по суті – не існує зовсім. Тож спробую обґрунтувати свою думку.
ШКІЛЬНА ФОРМА: ЧОМУ Я НЕ МОЖУ ОБРАТИ СВОЮ?
Для нашого проекту ми склали план, за яким працюватимемо. І першим пунктом є шкільна форма. «Та це ж смішно, - скажете ви. - У всіх школах є шкільна форма». Це так, і я абсолютно підтримую думку, що у школах повинен бути дресс-код. Однак учні зазвичай можуть обрати такий варіант шкільної форми, який пасуватиме конкретно кожному. У мене ж такого вибору немає. Оскільки ми повинні носити «козацьку форму». Тобто абсолютно безформні сорочки та джемпери. У них навіть найстрункіші дівчата виглядають мішками з картоплею. Окей, з цим можна змиритися. Але як же мене розізлило, коли класний керівник просто поставила перед фактом наш клас, що фотографуватися на випускні альбоми ми будемо саме в цій формі. Школа школою, але чому я не можу хоча б на фотографіях, які залишаться мені спогадами на все життя, бути гарною? І це думка всього класу. Я не розумію, яка взагалі різниця вчителям у що я буду вдягнена на фотографіях у СВОЄМУ альбомі?? От і свобода слова.
ВИПУСКНИЙ ВЕЧІР: ДЛЯ УЧНІВ ЧИ ДЛЯ ВЧИТЕЛІВ?
Якщо вже розмова зайшла за випускний, я хочу продовжити цю тему. Нещодавно ми з класним керівником обговорювали сценарій майбутнього прощального вечора. А це – мабуть найскладніша річ за весь 11 клас. Зі складанням сценарію випускного навіть ЗНО не порівняється. Адже, якщо завучу не сподобається хоч найменша деталь: Ні. Перероблюйте, мені нічого не цікавить, я сказала так не буде». І знову таки виникає запитання: а кому взагалі потрібен цей вечір, якщо навіть його не можна провести так, як хочеться? До речі, згадуючи свій випуск з 9 класу, найбільше в голову врізається наш вальс. Це була ціла історія. Класний керівник ввімкнула нам пісню та сказала, що танцюватимемо ми під неї. На наше обурення ніхто не зреагував. Як нам пояснили, танцювати треба лише під українську пісню (до речі, ми були єдиним класом з шести у кого був український вальс). Ну добре я нічого не маю проти українських пісень і, навпаки, абсолютно підтримую таку ініціативу. Але невже у нас не має в країні красивих пісень??? А я поясню. Вони є. А ще є наш директор – поет. І багато його віршів покладено на музику. От тільки у стилі Поплавського та Ротару. А як же можна прийти на випускний і не танцювати під пісню директора? Не знаю, що за це отримала наша класна, але той сором, коли з нашого вальсу сміялася вся паралель, їй не пробачив ніхто.
ШКІЛЬНІ КОНЦЕРТИ: РОЗВАЖАЄМО ДИРЕКТОРА
Проводячи опитування серед учнів, чи є у нас свобода слова і у чому вона проявляється, багато сказали, що є. Адже ми можемо самі обирати пісні на концерти, ставити танці тощо. Це дійсно так. Але є й інша сторона медалі. У нас у школі дуже часто проводяться відкриті виховні години, презентації класів, різноманітні дійства підготовані до свят тощо. Тему завжди задає завуч. А потім починається: на сцені ви стоїте не так, не з тією інтонацією розповідаєте, танець надто сучасний і бла-бла-бла. Зазвичай у результаті учням абсолютно не цікаво дивитися на сцену. Зате директору подобається. Ну звісно, ми ж для директора відкриті уроки проводимо.
ОЛІМПІАДИ: НЕ ХОДИШ, ЗНАЧИТЬ ТИ ТУПИЙ
А це мене особливо обурює. Я вже не один рік ходжу на абсолютно всі олімпіади. Зазвичай повертаюсь з призовими місцями. Але зараз не про мене, оскільки мені це дійсно приносить задоволення. А є учні, які не хочуть марнувати свій час, не висипатись навіть у вихідний день або просто не мають змоги піти. Але хіба вчителів це цікавить. Якщо якийсь учитель запропонує піти на олімпіаду, а учень (як це він так посмів???) відмовиться… ой… це буде згадуватися до кінця навчання. До цієї дитини будуть придиратися, будуть знижувати бали, банально погрожувати. Я звісно розумію, що призові місця – це авторитет школи. А для вчителя – ще й придаток до зарплатні. Але олімпіади повинні нести добровільний характер, а не «у тебе стоїть 10, значить ти ідеш» або «директор сказав, ті хто не ходять на олімпіади максимум 9».
ДО ЗНО ГОТУЮТЬСЯ ВДОМА, У ШКОЛІ ПРОСИДЖУЮТЬ ШТАНИ
А зараз я розповім вам історію, яка вже місяць є предметом обговорень у нашому класі. У нас є вчителька української літератури (паралельно української мови в одній з груп – на щастя не моїй). Справа в тому, що вона абсолютно нічому не вчить, а ці предмети виносяться на ЗНО. З літератури я знаю лише те, що вчу сама вдома та з репетитором. А з мови її група взагалі нічого не знає, оскільки досить важко без пояснень вчителя розібратись у купі правил. Зате ми знаємо, що коли вона їздила в Дагестан, то маленькі діти кидались у неї камінням. І що вона зустрічалась з трьома льотчиками і всі після першого поцілунку вони розбивались на смерть, що її брат на велику переїхав дорогу похоронній процесії і через тиждень його на тому ж місці збила вантажівка, що в дитинстві до неї приходив привид її прабабусі… Загалом усю біографію вчительки та її сім`ї.
ТАК ВИ ЩЕ НЕ В ЄВРОПІ
І до чого тут свобода слова, спитаєте ви. А я поясню. Одна дівчинка з нашого класу разом з мамою написали заяву (абсолютно чітко та грамотно сформульовану), у якій виклали суть проблеми (пояснили, що вона не веде уроки, що вона переходить на особистості, ділить учнів на «сногшибатєльна дєвочка» та «нахабний(е) хлопчисько/дівчисько») та попросили змінити нам вчителя. Ми майже всім класом поставили підписи під даним зверненням. І що ви думаєте? До нас прийшли класний керівник з завучем та навіть не спробували нас зрозуміти. Навіть не так, вони зрозуміли. Але викрутили все так ніби ми ліниві, не хочемо нічого робити, не хочемо нічого вчити вдома і взагалі такі сякі, що це ми взагалі додумалися «підняти таку бучу». Взагалі, за кордоном діти мають право обирати собі вчителів. Але ми ж тільки йдемо в Європу. Тож хто це захоче виходити із зони комфорту та іти назустріч дітям, які намагаються до іспитів підготуватися.
ПИШЕМО ПРО СВОБОДУ СЛОВА, ЯКА НІБИ-ТО Є
Ось такий от парадокс. У своєму проекті ми пишемо про те, що у нас у школі є свобода слова, пояснюємо, у чому вона проявляється. А чому її немає, ми написати не можемо, бо в нас будуть проблеми (не з вчителькою права, а з районним відділом освіти). Доказом того, що свободи нас немає, це те, що ми змушені писати, що вона є. От і вся свобода. От і вся демократія.
Марія Городенко, слухачка курсу «Журналістика для підлітків» в Родинному центрі «Family&Education»
 |
 |
(0) |
|
