Зазвичай, День Народження святкують лише раз або, інколи, два. Мені ж випала нагода відсвяткувати його тричі: з батьками, з друзями і, врешті решт, учора з подругою й її батьками на Євробаченні.
Озброївшись українською символікою (тобто віночками та прапорами) вирушаємо на другий денний півфінал Євробачення. Чесно кажучи, люди скоса дивились на нас: таки не кожен день по вулиці дівчата у величезних вінках ходять. Більшість глядачів були якісь сумні. Наче не на концерт, а на завод ідуть.
Перше, що здивувало – станцію метро оголошують не Лівобережна, а місце проведення пісенного конкурсу Євробачення. Ясна річ – й українською, й англійською. Ремонт на станції також зробили непоганий, хоча я й не розумію, на що стільки коштів пішло. Але й нові турнікети та двері, що не літають, даючи пасажирам по головам, вже прогрес.
Чесно кажучи, я думала багато МАФів та шаурмешних на Лівобережній прикриють. Але фаст фуд як був на кожному кроці, так і лишився. Щось мені здається, що після Євробачення кожен господар такої забігайлівки зможе собі сьомий айфон купити.
А от дорогу зробили дійсно красиву. Цікаво, як довго по закінченню конкурсу Євробачення вона буде такою? До першого дощу, чи навіть до снігу долежить? До речі, інформація для водіїв: Лівобережну краще об`уїжджати, бо для руху вболівальників відгородили частину дороги. Звертаючи увагу на світлофори, доволі можливо потрапити у затор. До речі, щодо світлофорів. Їх зробили з звуковим супроводом, для сліпих. (авт. та ви що, як по Європейські). Але на мою думку, 15 секунд занадто мало аби перейти дорогу. Власне ми закінчували перехід вже по червоному кольору, а що казати про стареньких бабусь чи інвалідів. Вони чисто фізично не зможуть так швидко перейти дорогу.
Навіть біля метро бачу значну кількість поліцейських, вони дивляться за порядком і, також, регулюють дорожній рух. Проходимо далі. Вказівників у який бік рухатись немає, але усміхнені правоохоронці завжди можуть підказати дорогу. Доходимо до самого виставкового центру. Хлопчик-волонтер говорить усім, хто заходить, як пройти до місця проведення конкурсу. Але, от дивина, говори мить російською. І як, поясніть мені, його повинні зрозуміти іноземці? Окей, ну не знає людина англійської, не проблема. Але чому російська? Ми ж в Україні, де наша солов`їна мова???
Рухаємось разом з потоком людей. До нас підійшла пара людей: чоловік і жінка років під 40. Спитали, що тут відбувається. Мені так сподобалась фраза: «Та ми живемо поруч, побачили натовп, вийшли подивитись, що відбувається». Дійсно, що у нас тут відбувається, якесь Євробачення, кому воно потрібне? Загалом, я про себе посміхнулася.
Далі довга-довга дорога до входу. Палюче сонце. Цікаво, як це витримують нацгвардійці (до речі дуже симпотні), що стоять по периметру дороги. Також, не заздрю я автомобілістам, що живуть в будинках поруч. Поліція закрила виїзди з дворів, аби створити пішохідну зону, тож деякі машини були заблоковані.
Нарешті доходимо до входу. Милий хлопчик-волонтер ввічливо пропонує підвезти нас до металошукачів. Ехххх, такий транспорт треба біля метро пропонувати, або хоча б біля новусу. Після пройденого шляху смішно стає стільки під`уїжджати.
Охорона дуже серйозно. Проходимо метало детектори, поліцейські оглядають сумки й рюкзаки, просять розблокувати екран телефону (я так і не зрозуміла з якою метою). Скляні та гострі речі можна просять залишити у камерах схову, забрати можна після заходу, показавши паспорт. Хоча, я вперто не розумію, кого б мила блондиночка побила тональним кремом, чи кому 10-ти річна дівчинка перерізала б горло ключами. До речі, їжу та напої також просять ховати в камеру чи викидати в смітник. Не пускають навіть з простою водичкою. Навіть фраза «Ну як без води, це ж діти» не допускається. Поліцейський зізнавася: «За нами тут контроль ще суворіший ніж за вами, вибачайте».
Сто п`ятдесят селфі на фоні «Celebrate diversity» і врешті решт ми всередині. Людей ще не дуже багато, добре що приїхали ми зарання. Поки є час, дізнаємося ціни у фудкортах (їх до речі багато). Я думала, що буде дорожче, 35 гривень за латте можна віддати (хоча могли б приліпити зверху кришечку). Але я так розумію, щоб було з кришечкою – треба купляти у сусідньому фургончику за 45. А от хот доги по 80, гамбургери по 100 вони загнули. Сувеніри відрізняються за рівнем адекватності цін: футболку за 250-350 грн придбати ще можна, а от звичайний резиновий браслетик за 150 грн це не нормально.
Дуже довго йдемо до свого F сектору, паралельно фотографуючись у приглушеному рожевому та блакитному світлі. Зала здається такою маленькою ззовні. Але як заходиш усередину розумієш увесь її справжній розмір. Волонтери допомагають знайти свої місця й наполегливо просять не вставати зі своїх місць під час виступу учасників.
Шоу починається, а разом з ним, починається велике переселення народів. :D Тобто всі глядачі намагаються пересісти на вільні місця попереду. Так само і ми знаходимо собі більш комфортні сидіння. До речі стільчики, взяті зі Львівського стадіону, мене не вразили. На них немає бортиків, через це речі час від часу падали. А от сцена вразила своєю красою, її розробники дійсно постаралися на славу.
Першим номером є не виступ однієї з країн, а українські народні танці під минулорічні українські хіти Євробачення (Рибак і Сердючка були, а от що дивно, Диких танців Руслани я не почула). Номер дійсно розкішний. Та от на сцену виходить головний продюсер (хто він таких ми дізнались у дівчинки-волонтера) і каже, що він «need it again». Не знаю, що йому не сподобалось, але як пожартували ведучі «слово продюсера закон». Тож дивимося початок ще раз, а далі починається веретено виступів країн-участниць. Вболівальники дійсно підтримувала співаків, вмикали ліхтарики, якщо було необхідно. На сидінні попереду сиділа маленька дівчинка, яка радо вболівала за усіх, весело розмахуючи українським прапорцем. А кілька рядів попереду з ще більшим ентузіазмом вимахували прапорами гості з Сан-Марино (Ні, я не знаю географію, просто гугл). Всі виступали класно, однак моїми фаворитами стали австрієць та норвежець (ну такі лапочки). Але найкращі ведучі, просто красунчики, нічого не скажеш (з Олександром Скічко вдалося навіть селфі зробити)
По закінченню шоу виходимо з сектору і рухаємося в сторону вбиральні, туди потрібно спускатись крутими сходами, але все продумано і для інвалідів є ліфт. І саме тут я проспала свою мрію, від початку конкурсу дуже хотіла фотку з іноземцем, а там якраз хлопчик-британець був. Так і не наважилась я його покликати. Еххх, що поробиш.
Виходимо за територію МВЦ, і починаємо рух у сторону метро. Таких величезних потоків людей здається немає навіть на Хрещатику у День Незалежності. По бокам стоять броневички з нацгвардійцями. Хлопці сидять за решітками, наче у тюрмі, помахала одному ручкою – він мене помітив, теж помахав.
Біля новусу курять працівниці і, я так зрозуміла, дуже сильно радіють проведенню конкурсу. Покупців збільшиться у них!
У мене була мрія. Хотіла сфотографуватись з іноземцем. І от і доля дала мені другий шанс: бачу двох хлопців з прапорами Британії та Євросоюзу. Просто зриваюся з місця і біжу до них розпихуючи натовп. Попросила сфотографуватися, хлопці дуже сильно здивувалися, але не відмовились. Правда шкода, що забула спитати як вони підписані в Інстаграмі, можна було б відмітити їх на фото.
Доходимо до метро, під входом на станцію сумно лежить собачка… Проїжджаємо дві зупинки – до Чернігівської, виходимо і потрапляємо з «куточка Европи» до нашого звичного Києва: там – розбиті дороги, там – тітоньки підмітають гори сміття, там – довжелезна черга на маршрутку. Свято скінчилось, час повертатись до звичного життя.
Маша Городенко, слухачка курсу «Журналістика для підлітків в «Родинному центрі «Family&Education»
 |
 |
(0) |
|
